Що таке самореалiзацiя? Це питання може зацiкавити кожного з нас, i не обов'язково бути обiзнаним в основах фiлософiї людського буття, щоб зацiкавитися складним словом. Звiсно, ми чуємо його регулярно, вважаємо, що знаємо значення цього термiну... та що вiдповiсть будь-хто з нас, якщо задати йому таке питання?.. Чи багато наших ровесникiв, чуючи про самореалiзацiю, думає, що це стосується саме них? Чи розумiємо ми, що "самореалiзацiя" - це наша щоденна справа, справа молодого, а iнодi й старшого поколiння?
Всi ми запамороченi iнстинктами та догмами. Спитайте, примiром, яку-небудь звичайну дiвчину (чи хлопця, в даному випадку це не грає великої ролi), яка мета її життя, в чому вона вбачає свiй шлях до самореалiзацiї. Звiсно ж, вiдповiсть дiвчина, я хочу закiнчити вищого навчального закладу, заробити собi на життя, знайти хорошого чоловiка (чи дружину), i виховати дiтей, адже саме це завжди було дiйсною, очiкуваною реальнiстю для кожного з нас! Найбiльш цiкава людина навiть процитує приказку "В життi треба збудувати хату, посадити дерево та виростити сина". Так навчали її батьки, вчителi в школi, старшi.
Та не цей шлях обирає моя хороша знайома, героїня сьогоднiшнього матерiалу. Вона вбачає самореалiзацiю у зовсiм iнших шляхах - у шляхах до власної свободи, яка має виражатися зовсiм не в добрiй квартирi, забезпеченому чоловiковi та дiтях, якими можна керувати. Керувати, зауважує Алiна Iлясова, можна тiльки власною долею. Власним майбутнiм.
Ще в початкових класах школи, коли iншi дiвчатка думали лише про свої оцiнки та про те, щоб їх не оскаржили суворi мами, моя знайома зустрiлася з важкою дилемою - якими очима дивитися на навчання? Коли друзi вважають, що зарекомендувати себе - це гарно вчитися, чи є приводом для протилежної точки зору двiйка за метелика з кольорового паперу, який ну аж нiяк не виходив? Перший клас, перша двiйка... з ким не бувало. Але ж всi, в кого не виходило робити метелика, клеїли зелену травичку та сонечка, сказавши "а метелик буде вдома з мамою". Одна Алiна старалася. I от пояснили заплаканiй дитинi, що оцiнки не грають великої ролi - роль грає те, що ти вмiєш робити i знаєш.
А кiлька рокiв потому фанатична вiдмiнниця-сусiдка дивувала весь двiр враженим "Дiвчата! А подивiться-но на оту дiвчину, що сидить на гойдалцi! Ви знаєте, що вона не хоче бути вiдмiнницею?!". Так, для здiбної дитини, що гарно вчиться, не прогулює, не ображає вчителiв i друзiв, не хотiти бути вiдмiнницею - дивно. А вона вирiшила "Буду писати вiршi, буду спiвати, i всi мої вчителi зрозумiють, яка я класна!".
Майже кожен з читачiв, мабуть, тепер подумає "Це що, самореалiзацiя є здатнiстю через нетрадицiйнi шляхи досягти успiху серед вищих iнстанцiй?!". Так, доля правди в цьому є. Як у будь-якому жартi.
А правда в тому, що у палкому бажаннi якось виразити себе дiвчинка росла. I... загубилася серед дивного, апатичного свiту. Розмови з "друзями" були приблизно такими: "- А пiдемо туди... - Куди?! Та що ж там робити? Краще телевiзора подивлюсь... - А давай зробимо оце! - Краще зробити уроки! - А що ти думаєш про оце? - Яка дурня, краще давай поговоримо про привабливих хлопцiв!". Усi ровесники були цiлковитими прикладами тих, що живуть за догмами й iнстинктами суспiльства. Довелося йти до мережi Iнтернет - шукати рiднi душi.
Алiна не йшла до популярностi, до яскравого вираження себе. Вона просто розмiщувала свої тексти. Рiк... другий... на третiй рiк її помiтили. У той час, як однокласники на чолi з вiдмiнницею-сусiдкою без усякої цiкавостi завойовували популярнiсть у "тусовках" чи серед вчителiв, вона вже в чотирнадцять рокiв почала працювати у московськiй газетi журналiстом. В п'ятнадцять вперше побачила надрукованими свої вiршi. В шiстнадцять сидiла iз гiтарою на сценi у школi мистецтв, яку закiнчила через силу, без цiкавостi, адже не вважала за потрiбне вiсiм рокiв сидiти за нелюбим фортепiано.
А вiдмiнниця-сусiдка iз вiчним "о боже, який хлопець! яка машина! який свiт! яка мрiя!" заходила до її мами додому i крiзь зуби проказувала "Тут казали, що Алiна якусь статтю написала, i ще якiсь вiршi... нехай принесе до школи, там якусь стiнгазету робити збираються...". Реалiзуватися вона, як i бiльшiсть своїх ровесникiв, i не пробувала - тiльки захоплюватися. Та це ще непоганий приклад - у багатьох i захоплення нiякого нiчим не було...
Алiна ж на моє питання стосовно самореалiзацiї вiдповiла так: "Самореалiзацiя? Це - моя змога жити. Саме жити, а не iснувати, як усi навколо, голови в яких забитi iдеалами про те, що все буде прекрасно i... стандартно. Вони не розкривають себе. Я ж - всьому свiтовi..."
I тодi я подивилася навколо i побачила, що люди не сяють - просто мовчать, не вiдриваючи АБО очей вiд пiдручника, АБО рота вiд пляшки. Деяким навiть вдається робити це одночасно. Байдужiсть до самих себе штрикає їх у груди - а вони не помiчають, адже байдужi навiть до неї.
Чи ми такi? Чи ми хочемо жити? Чи ми хочемо бути кимсь? Чи ми хочемо справжньої душевної свободи, яку може запропонувати душа кожного з нас?..
Давайте приймемо її пропозицiю. Давайте розкриємось.
А на кiнець я можу тiльки процитувати один з раннiх вiршiв Алiни, написаний у не такi вже й далекi чотирнадцять (цiєї зими дiвчинi виповниться лише сiмнадцять рокiв):
Якщо ти пройдеш
Крiзь схили, крiзь свiтання, крiзь море, крiзь мiсячне сяйво,